Щойно вийшов новий роман Степана Процюка “Руки і сльози”.

Формально можна сказати, що це психологічний роман про Івана Франка від народження до смерті. Писаний у війну, твір з промовистою назвою, він став мені натхненням, підтримкою і відповіддю на купу запитань, чому ми протягом сотень років платимо таку високу ціну за своє існування як народ, як нація, як держава.
Цей твір про того, хто закладав підмурівки нашої літератури, займався перекладами, був чи не найпродуктивнішим українським письменником, подарував кількадесят найсильніших творів, які знає кожен, хто хоч трохи чується українцем, і на століття вказав вектор розвитку національного духу. Це перший такий ґрунтовний роман про Івана Франка.
Він написаний легко, тонко, пронизливо, місцями з дзвінким сміхом щастя, місцями — з темною печаллю і сумом, та завжди з глибокими смислами, інтелектуальним стилем і таким притаманним Степану Процюку вмінням словами передавати атмосферу часу і подій так, наче читач є безпосереднім учасником тих подій.
Чи є ще такий народ, що мав би скільки геніїв? Чи є ще такий народ, який би їх так завзято не шанував? За ці 9 місяців війни ми, схоже, дуже швидко дорослішаємо і у нас поволі просинається повага до самих себе — надцінне вміння для дорослої нації. Цей роман появився дуже вчасно! Всі ми маємо знати на чиїх плечах стоїмо аби системно не повторювати однакових помилок.

Бо ціна наших помилок - кров найкращих.