«Нехай пропадає моє ім’я, але нехай росте і розвивається український народ!», – мовить він твердо на ювілеї, присвяченому 25-літтю його літературної діяльності, що стало, на жаль, лише однією з небагатьох найрадісніших і найсвітліших подій в його житті. Та його ім’я не пропало, не покрилося туманом забуття (якби ж він міг тоді це знати), а тісно вплелося у слово «вічність».
Про того, хто «не любив знецінення, але був байдужим до власного культу» пише Степан Процюк. «Руки і сльози» – новий роман письменника, де він по-своєму відкриває постать одного з найвизначніших творців української літератури – Івана Франка.

Роман «Руки і сльози» – осмислення життя і творчості Івана Франка через його психотип. Автор представляє не уставленого Великого Каменяра, літературного символа, а подає життєпис видатного письменника через психологію його особистості, дістається до заглибин, тонкощів його творчої душі, драматичних протилежностей та суперечностей «втечі від себе і до себе». Тобто, Франко Степана Процюка – не той звичний Письменник-Геній, а насамперед Людинна-Письменник.
Ця книжка – відкриття, свого роду, віконце, що дає змогу побачити надскладну долю надвеликої постаті через внутрішню боротьбу та протистояння від народження і до останніх земних днів, пізнати драму життя Івана Франка й разом з тим сходження на п’єдестал безсмертя.
Оскільки книжка психологічного характеру, то дозволю собі висловити свої емоції. Щиро зізнаюся, що мою тонку душу досить глибоко пройняла ця книжка. Направду, охопив такий жаль і співчуття до Великої Людини… Співчуття до рудого малого хлопчини, що боявся дивних звуків та ще багато чого, а найбільше «поганих дітей чи дорослих, які кпили з нього»:

Сам рудий, руду взяв,
Рудий ксьондз повінчав.
Руда музика грала,
Руда челядь скакала.

Жаль до дитини, якого хотів забити камінням «дикий хлопець»… До 16-літнього круглого сироти, що зостався без батьківської уваги… До молодого хлопця, що раптово зазнає арешту без вини (і це обернеться катастрофою всього подальшого життя)… До молодого серця, яке покохало (і покохало взаємно), але через заплямовану репутацію з ув’язненням і фінансову ненадійність було позбавлене… До науковця, що попри цілу академію в голові так важко дійшов до омріяного дружиною (навіть не ним самим) звання. До політика (яким, зрештою, і не хотів бути), що втрапив у багнюку політичних ігор… До нещасного батька, що несподівано втратив свого сина Андрія – найбільшого його помічника… Нарешті – до письменника, що волів би жити лише цим талантом, але заради хліба доля примушувала його на іншу, неприємну і принизливу для нього працю . Адже «йому наймиліше писати свої вірші, оповідання, романи і п’єси! Більше він нічого не хоче – ні газетярства, ні науковства, ні політики!». В одному з листів до Драгоманова 1893 року Франко пише: «От якби найти чоловіка, котрий би хотів експлуатувати мій белетристичний талант, щоб мати запевнених рівно хоч 1000 гульденів доходу, то я на все інше махнув би рукою, знаючи, що учений з мене не буде. Та годі тих фантазій».

Вірш «Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє» став свого роду криком і болем душі :

Тату! Тату! Тату!
Се ми, твої не вроджені діти!
Се ми, твої невиспівані співи,
Перед часом утоплені в багнюці!
О, глянь на нас! О, простягни нам руку!
Поклич до світла нас! Поклич до сонця!
Там весело – нехай ми тут не чахнем!
Там гарно так – хай тут не гниєм!

«Доля часто підсовувала йому найважчі і найбільш зарослі шляхи». Іванові Франкові повсякчас доводилося йти тернами, відстоювати своє закономірне право на визнання його праці, боротись за те, що і так по праву мало належати йому. З ранніх літ його життя було сповнене перешкодами: чи то в дитячому віці, чи то, наприклад, у нормальній школі отців василіан, коли опинився на ослячій парті за те, що читає не ті книжки, не кажучи про важкі етапи в дорослому житті (чого лише не коштувало йому здобути звання доктора філософії).
Чорні хмари над його життєвою нивою, що лише зрідка розходились, клубок пліток, важка хвороба, знецінення, несприйняття його таланту чи, навпаки, заздрість до нього, несправедливі обвинувачення, невдалі збіги обставин, нерозуміння з боку простого люду… – такою була його дорога до сходження на вершину. Але попри все він працював для власного народу, «розуміючи його надриваючи свою душу і творячи чудеса громадянського стоїцизму, бо іншого народу у нас не було».
Степан Процюк своєю письменницькою роботою довів, що «виводити Іванову країну з бездержавності Сізівофою працею» довелося саме йому – Обраному. «Все, що приходить до розумних голів, можна втілити у реальність – кропіткою працею, мучеництвом першопроходьців, яким світить із небес надцінна мета…». В книжці сучасного українського письменника зустрілися і розмовляли, до речі, два провідники – Іван Франко і Теодор Герцль: «Якщо ви, українці, колись відчуєте такий світовий тиск, як ми, коли його так ясно усвідомите – ваш Мойсей появиться».
На сторінках книжки Степана Процюка Ви зустрінетесь з Мироном, вісімнадцятим туманом Івасем, Франком, Рижим, Іваном, в’язнем, доктором, хворим чоловіком, нещасним і щасливим письменником, людиною, яка йшла до своїх ідей і мрій, що розбивалися об скелі, але вона далі йшла, сивого висохлого діда в останні дні його життя, коли у ті короткі моменти просвітлення його сива голова все ж була заповнена творчими планами: «Не в тім моя мука, що терплю фізично, але в тому, що стільки часу проминуло, а я не можу докінчити моїх зачатих праць. Скільки в моїй голові набралося тем та важних гадок, а мої гадки не хотять зо мною йти до гробу». Тут пройдете крізь любовний, сімейний драматизм, тернистий шлях творчого підняття видатної постаті в українській літературі, пізнаєте душевні муки Великого Каменяра, дізнаєтесь, хто мав великий вплив на його психіку і являвся йому у мареннях навіть після смерті, пройдетесь лабіринтами чоловічого серця в почуттях до жінок в його житті, через листи, сни, хворобливі марення, боротьбу протилежностей…

Не оминув письменник Степан Процюк хоча б штрихом, але важливим, у своєму глибокому психологічному дослідженні про Івана Яковича і роль Чернівців та насамперед тих чернівчан, які мали посутнє значення в його житті, бо навіть аби мати закінчену вищу освіту Франкові довелося приїхати в наше місто «…у Чернівцях дихати було трохи легше... Записався на лекції Степана Смаль-Стоцького і Омеляна Калужняцького до Чернівецького університету…, Іван подружився із професором Смаль-Стоцьким…, професор Омелян Калужняцький був не лише глибоким, але і харизматичним філологом.., Іван Франко був студентом Чернівецього університету близько чотирьох місяців. Він отримав бажаний документ про закінчену вищу освіту. Тепер мав право захищати докторат – тобто формально дорога до Відня була відкритою».

Одним з найкращих подій у його літературному житті, незважаючи на важку хворобу, був саме приїзд до Чернівців на 40-річчя його літературної діяльності. І можливо, це і було б навіть найбільш радісною подією в його долі (оскільки його чекали, його вітали, до його приїзду готувалися), якщо б не величезна трагедія в сім’ї Франків – передчасна втрата старшого сина Андрія. Читати «Мойсея» він поїхав вже не зі своїм сином (такі думки його мучили), а зі студентом Василем Морозом.
Газета «Нова Буковина» писала: «На Буковину приїжджає… найбільший сучасний український письменник… каменяр поступу українського народу».
«Слава великому Франку!», «Веди нас, наш Каменяре!» – лунало звідусіль.
Читання творів письменника, що відбувалися у залі Народного дому, де заповнений увесь зал, кімнати і коридор, справили справжній тріумф.
«Пане докторе, приїжджайте ще! Ми вас любимо пане Франко! – так проводжали його захоплені слухачі.
Одним із культурних проектів «Руської Бесіди» у Чернівцях, коли у 80-х роках позбулася москвофільського впливу було укладення контракту з Франком для написання трьох оригінальних п’єс і трьох переробок.

А детальніше про моменти перебування Івана Франка в Чернівцях можна прочитати за посиланням:   

http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=779683

Скільки впливових постатей раптом зринали на його шляху (коли ось-ось, здавалося, попереду може бути лише світло) і перешкоджали його планам. Щоразу це був новий удар для Франка… Але і так само не зупиняло його самовдосконалення.
Рошкевич, Бандрівський, Драгоманов, Павлик, Верхратський, Барвінський, Бадені, Ягич, Шареневич, Смаль-Стоцький, Грушевський, Лисенко… Ольга Перша, Друга, Целіна… Безліч людей були дотичні до його життя (звичайно, більшість з них далеко не завжди прихильні і доброзичливі), які вплинули на складний і без того внутрішній світ Івана Яковича та змінили повороти його долі.

Чи була б Іванова душа сповнена протилежностей, чи розвинулась б його хвороба? Чи мав таку життєву, любовну і письменницьку роздвоєність, якщо б… Підсвідомо у мене (як і в багатьох, напевне) постають питальне «чому» і гіпотетичне «якби»: чому він – безміри талановитий, наполегливий і працелюбний (незважаючи на важку хворобу) мав пройти цей складний шлях?; а якби він опинився в іншому, кращому, часі, при інших обставинах, то… то міг би вільно і спокійно користуватися своїм даром, жити, щонайменше, безбідно, а на дозвіллі насолоджуватись риболовлею чи збиранням грибів. Але ж мав бути саме він. І був він саме таким. Можливо, саме таки він був потрібен. Інакше наш народ не мав би свого Провідника, свого Мойсея і такої неоціненної літературної спадщини, що залишив по собі наш Іван Франко. Як не погодитися зі словами автора? Він вибраний. «Вибраним завжди найлегше, вибраним завжди найважче».
Якою б була його доля, якщо б життя Івана Франка пішло за іншим сценарієм, котрі на початку книжки розглядає Степан Процюк, ми ніколи не дізнаємось (бо мало статись так, як і сталось), як і ніколи не дізнаємось, як би відгукнувся Великий Каменяр (завжди правдивий, відвертий та іноді гострий в аналізах творів) про роман «Руки і сльози».
Разом з людським співчуттям до долі Франка, яке не залишало мене під час читання книжки, переважило те відчуття гордості і дяки, що наш народ мав цього Вибраного, який все ж став і у свій час для молоді Великим Учителем і зміг сформувати нове покоління. Його РУКИ розбили скалу байдужості і затурканості народу. За ним плакали, як «плачуть діти за батьком…». Ті СЛЬОЗИ стали остаточним прозрінням у темряві.