Алла Рогашко: Руки і сльози
«Монументально!» – перше, що мимоволі вихопилось у мене, коли взяла до рук нову книгу Степана Процюка про Івана Франка «Руки і сльози». Направду, розкішне видання і майже 400 сторінок – ґрунтовний роман, ґрунтовна праця письменника-сучасника про письменника-класика, дослідження життя Івана Франка. Та не просто життя, адже коли йдеться про таку видатну постать, як Франко, «життя» звучить надто тривіально. Степан Процюк – наш сучасний український Юнґ (не люблю порівнянь, адже порівняння – це певною мірою прояв меншовартости, проте Юнґ уперто бовваніє поруч зі мною, коли мені йдеться про психоаналітичні романи Степана Процюка), – дослідник людської природи, в усіх значеннях цього слова, від первісно-глибинного до психоемоційного, у своєму романі повноцінно і вичерпно приміряв на себе шкіру/нутро/психіку класика.
Читання цього роману було доволі чудернацьким, десь навіть містичним, адже... спробую пояснити. У романі я добре відчувала перо Степана Процюка: його потужні самобутні твори неможливо сплутати з жодними іншими; водночас у полотні тексту виразно проступала постать Івана Франка, а ще... я часто ловила себе на тому, що певні події життя Франка, описані в цьому романі, нагадують мені персонажів і сюжетні лінії творів самого Франка. Адже письменники – хтозна, позасвідомо чи свідомо? – таки вплітають у свої твори щось зі власного життя, приправляють їх особистими переживаннями, емоціями тощо. Такий ось дивовижний симбіоз цього роману.
«Іванові було вділено чимало священних дарів. Тих дарів могло б вистачити на тисячі шукачів фортуни. Але Той, хто роздаровує при народженні, вирішив інакше», – так починається роман «Руки і сльози». Трохи далі автор опише п'ять імовірних життєвих сценаріїв Франка. І кожний з них справді міг би втілитися в реальність, адже часто один крок уліво чи вправо, одна випадкова(?) зустріч чи знайомство, певне прийняте чи неприйняте рішення – усе це і багато інших начебто дрібничок може стати тим ключовим, вирішальним гвинтиком, завдяки якому життєве русло повертає у цілковито інший бік.
«Ми ніколи не знаємо, яка і з ким зустріч у нашому житті стане доленосною»
Непростий шлях уділив Франку «Той, хто роздаровує при народженні», зрештою, якби випав простий, ба навіть щасливий, то навряд чи світ би дізнався про письменника Івана Франка – його могло просто не бути...
Далі – кілька цитат, які ліпше повідають про каменистий шлях класика:
«Доля, як плетиво різних обставин людського життя, нечасто бувала до нього прихильною».
«Отруйні гриби, як і отруйні люди, могли приносити повільну і болісну смерть».
«...а потім такого ще буде і буде, коли несподівані удари долі будуть сипатися йому на голову і глухо бити у серце алегоричним камінням, а то і реальним...».
«Але так буває у цьому найкращому із світів, де щиро вітають не тих, щиро переконані у таланті інших, щиро сердяться, коли їм хтось на це вказує, щиро ненавидять або принаймні остерігаються найталановитіших, бо відчувають їхню викінчену інакшість. А потім дивуються, прицмокують: «Якби ж то знаття!...» Дивуються, прицмокують, не розуміють. Врешті приймають правду, переважно аж тоді, коли камінь, відкинутий Будівничим, стає наріжним дорогою ціною..».
«...дуже важкий жереб випав молодому Франку, який перебував у постійному, болючому і складному саморозвитку майбутнього національного генія, ставати і бути тим, яким не навчає ніхто, зате постійно вставляти палиці в колеса є чимало охочих...».
«- Я не винен, всечеснійший отче! – кричав у байдуже небо, всіяне зірками, радісними лише на перший погляд.
Небо мовчало. Лише Сердечна Порожнеча поволі і неустанно проростала».
...Поміж тим, багато й гарних митей увиразнювало буття цього Чоловіка, які врівноважували і дарували йому відчуття щастя. Ще кілька цитат:
«Він мав товаришів, з ними було добре, але... Якесь сильне і гаряче як вогонь відчуття рідної людини заполонювало все єство, протікало від кінчиків похололих пальців на ногах - догори! До світла! До радощів! До щастя!.. Якесь моментове переродження, яке він ніколи вже не зміг забути, заполонило мозок незвіданою (аж болючою від незвиклості) душевною насолодою і крихким раюванням серця».
«Повертався від Олюні, мовби молодий ангел на подвійних крилах».
«Проте основною жінкою для Івана Франка, а заразом і найближчим другом, стає Література. Із нею він був одружений значно раніше офіційного шлюбу».
...Подумалося: якби все те, що пережив Іван Франко впродовж свого земного шляху, спіткало когось із нас, пересічних людей, то би не витримали того. Надто багато страждань, надто багато позамежевих емоцій і станів випало на нього. Однак кажуть, що не випадає на долю людську більше, ніж людина могла би витримати, тож... усе, що випало на життя класика, витворило його саме таким, яким він був. Зрештою, чому "був"? Він Є, адже по собі зумів лишити справжній, потужний Слід.
Далі – цитати:
«Він часто утікав. Його життя можна назвати втечею від себе і втечею до себе. Ніколи не зумів втекти від себе остаточно. Він не міг ніколи остаточно прийти до себе. Між цими протилежностями творився його подвиг духу».
«Ті, хто не читали його творів, почали несміливо підступати до гігантизму і глибочіні, написаної ним, що врешті висушили його тіла, обезсмертнивши дух. Почалася довга дорога до його символізації. У тонких сферах, вільних від профанічного розуміння, почалося його життя вічне».